Щодо підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житлом
У спорах про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, суди переважно стають на бік осіб, яких власники житла намагаються виселити із належного їм житла. Однак, у цій справі суд таки захистив право власниці будинку, тому рішення є цікавим для аналізу.
Фабула справи
Позивач звернулась до суду із вимогою усунути їй перешкоди в користуванні належним їх житловим будинком шляхом виселення її колишнього чоловіка, мотивуючи наступним:
- відповідач не бере участі в утриманні будинку, ремонті та оплаті комунальних послуг, чим завдає значних матеріальних збитків;
- проживання разом з відповідачем є нестерпним, а на прохання позивача переїхати в інше житло, останній відмовляє;
- відповідач порушує право позивача на спокійне життя, завдає моральних та фізичних страждань, що негативно впливає на неповнолітню дитину;
- усе вищеперелічене робить неможливим для позивача та її сина проживання в житлі, при цьому заходи громадського впливу виявились безрезультатними.
Справа неодноразово розглядалась судами усіх інстанції.
Останнім рішенням апеляційного суду у задоволенні позову було відмовлено, оскільки припинення права користування відповідача будинком:
- не відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції;
- не передбачене законом;
- не є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки кожній особі гарантується право на повагу до її житла, насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
На думку суду апеляційної інстанції позивач не надала належних, допустимих та достатніх доказів порушення відповідачем правил співжиття, у тому числі і систематичного, або триваючої антигромадської поведінки та вжиття з цих підстав до нього заходів реагування, а одні лише факти звернення останньої до поліції та органу місцевого самоврядування щодо поведінки відповідача не можуть бути підставою для виселення, а тому у задоволенні позову варто відмовити саме з цих підстав.
Позиція суду касаційної інстанції
Касаційний цивільний суд зробив у своїй постанові скасував постанову апеляційного суду та позовні вимоги задовольнив.
Приймаючи таке рішення КЦС послався на те, що за положеннями ст. 157, ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР виселення членів сім`ї власника жилого будинку без надання іншого жилого приміщення допускається, якщо систематичне порушення правил співжиття робить неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.
При цьому при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, необхідно виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів.
Йдеться про заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
Матеріали справи
Відповідач неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства стосовно своєї колишньої дружини та вчинення хуліганства. Позивач неодноразово зверталась з цього приводу до поліції, виконкому сільської ради. Окрім того, у провадженні органу досудового розслідування перебуває кримінальне провадження за фактом нанесення позивачу тілесних ушкоджень відповідачем.
Наявні у справі докази свідчать про те, що упродовж тривалого часу відповідач систематично порушує правила співжиття з позивачем та її дитиною, зловживає спиртними напоями, вчиняє сварки, застосовує психологічне і фізичне насилля, а також погрожує нанесенням тілесних ушкоджень позивачу і завдає їх. Такі обставини роблять неможливим проживання сторін спору в одному будинку.
Заходи запобігання і громадського впливу стосовно відповідача, зокрема бесіди і попередження, виявилися цілком безрезультатними та не привели до припинення насильства щодо позивача та її дитини. Добровільно звільнити житло, яке належить позивачу на праві власності, відповідач не бажає.
З метою запобігання подальших випадків знущання, залякування та насильства щодо позивача та її дитини, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову та припинення права користування відповідачем спірним житлом.
Повний текст постанови Касаційного цивільного суду у справі №128/2294/17 від 27.10.2021 можна переглянути за посиланням.
