Актуальні новини законодавства - АО «Правовий стандарт»

Категорія: Новини

Коли відеозапис про нанесення особі тілесних ушкоджень може бути визнаний належним доказом: позиція ВС

Верховний Суд у справі №562/744/17 розглядав питання про те, чи може бути відеозапис належним доказом.

Фабула справи

Особу визнано винуватою і засуджено за те, що вона, на ґрунті особистих, раптово виниклих, неприязних відносин завдала потерпілому тілесні ушкодження.

Розляд справи судами першої та апеляційної інстанції

Вироком місцевого суду особі призначено покарання у виді громадських робіт на строк 150 годин. Апеляційний суд скасував вирок місцевого в частині призначеного їй покарання та звільнив засуджену від покарання у зв`язку із закінченням строків давності на підставі ст. 49 КК. У решті вирок місцевого суду залишив без змін.

Мотиви касаційної скарги

У касаційній скарзі касатор, зокрема, зазначала, що відеозапис є неналежним доказом. У справі відсутній дозвіл від осіб, які зображені на відеозаписі, та відсутні відомості про те, що відеозапис є автентичним, не змонтованим.

Висновки Верховного Суду

ВС зазначив, що вважає неспроможними посилання засудженої на факт відсутності дозволу від осіб, які зображені на відеозаписі, на здійснення такого запису, а також недопустимість цього доказу з огляду на висновки КСУ, викладені у Рішенні від 20.10.2011 № 12-рп/2011.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 307 ЦК фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці (в громадських місцях), на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

Також колегія суддів звернула увагу, що відеозйомка здійснена потерпілим на вулиці біля паркану будинку, тобто у громадському місці. Потерпілий здійснював зйомку відкрито, неприховано, при цьому ні засуджена, ні свідки та інші учасники, зафіксовані на ній, не висловлювали йому вимогу не знімати їх. Метою зйомки було фіксування можливих неправомірних дій щодо потерпілого, що вказує на їх ситуативність.

Такі обставини виключали необхідність надання засудженою особою дозволу на проведення відеозйомки.

ВС зазначив, що посилання засудженої на Рішення КСУ № 12-рп/2011 є нерелевантним, оскільки це рішення стосується отримання фактичних даних у результаті оперативно-розшукової діяльності. Водночас, у цій справі зйомка потерпілим здійснювалася відкрито.

Відтак Верховний Суд відхилив ці доводи засудженої, а рішення суду першої та апеляційної інстанції залишив без змін.

Читайте також: Купівля квартири з боргами за комунальні послуги: чи повинен новий власник їх сплачувати?

Купівля квартири з боргами за комунальні послуги: чи повинен новий власник їх сплачувати?

14 02 2022 Мамченко Ігор Наразі коментарів немає

Новий власник майна не зобов’язаний повертати борги попереднього власника, якщо суд установить, що він не брав на себе обов’язку їх сплати. На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 201/11406/20.

Фабула справи

Позивач звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства про захист прав споживача. Після придбання квартири на її поштову адресу надійшла вимога про сплату заборгованості за послуги з теплопостачання у розмірі 50 204, 54 грн.

Фактично за чотири дні володіння квартирою вона не отримувала послуг із теплопостачання на таку суму. Очевидно, що це борг попередніх власників квартири. Позивач звернулася до відповідача із заявою про виключення з обліку по особовому рахунку заборгованості попередніх власників квартири. На заяву позивач отримала відповідь про неможливість списання боргів за спожиті житлово-комунальні послуги . У відповіді відповідач визнав, що заборгованість за надані послуги центрального теплопостачання у розмірі 50 204, 54 грн виникла з вини попередніх власників.

Розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанції

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено.

Суди, відмовляючи у задоволенні позову, виходили з відсутності підстав вважати, що наявність заборгованості колишнього власника квартири на особовому рахунку порушує права та інтереси позивача, яка є власником квартири. Також позивачем не доведено, що на час розгляду справи у суді відповідачем порушуються її права, як споживача комунальних послуг. Крім того, суди зазначили, що чинним законодавством не визначено механізму списання боргів за отримані житлово-комунальні послуги.

Висновок Верховного Суду

ВС підкреслив, що новий власник майна не зобов’язаний повертати борги попереднього власника, якщо суд установить, що він не брав на себе обов’язку їх сплати. Договори про надання послуг не обтяжують майно, тому за відсутності відповідної умови в договорі про відчуження нерухомого майна вимоги до нового власника про стягнення заборгованості за отриманими комунальними послугами попереднього власника є безпідставними.

Договір купівлі-продажу квартири не містить застережень про переведення боргу попереднього власника й не містить згоди кредитора на таку заміну. Відтак, вимоги відповідача про сплату 50 204,54 грн та скеровані до позивача як нового власника, є безпідставними.

ВС наголосив, що позивач не вчиняла правочинів щодо прийняття боргу з оплати послуг за теплопостачання попередніх власників вказаної квартири. На позивача не може бути покладено обов’язок зі сплати заборгованості за послуги теплопостачання, надані відповідачем попереднім власникам, тобто до укладення нею договору купівлі-продажу квартири.

Оскільки позивач у претензіях заперечувала проти вимог відповідача щодо наявності заборгованості, а відповідач належним чином не відреагував на звернення позивача та не звернувся з вимогами до попереднього власника квартири, а лише посилався на відсутність механізму списання боргів за спожиті комунальні послуги, вимога позивача про зобов`язання відповідача виключити з обліку по її особовому рахунку заборгованості попередніх власників квартири за період до 4 вересня 2020 року є обґрунтованою та відповідає критеріям ефективного судового захисту. Задоволення такої вимоги відновлює порушені права позивача та встановлює між сторонами правову визначеність.

Відтак суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, не визначившись у достатній мірі із нормами матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дійшов помилкових висновків про необґрунтованість вимог позивача.

Верховний Суд скасував рішення суду першої та апеляційної інстанції і ухвалив нове рішення про задоволення позову.

Читайте також: Боржник у виконавчому провадженні не може пред’являти позов про зняття арешту з його майна – КЦС ВС.

Боржник у виконавчому провадженні не може пред’являти позов про зняття арешту з його майна – КЦС ВС

09 02 2022 Тарашевський Станіслав Наразі коментарів немає

Позов про зняття арешту з майна не може пред’являтись боржником у виконавчому провадженні – Верховний Суд у постанові від 19 січня 2022 року у справі № 577/4541/20.

Обставини справи

Позивач отримав свідоцтво про право на спадщину на квартиру. Під час звернення до нотаріуса для оформлення договору купівлі-продажу цієї квартири він дізнався, що на житло накладено арешт у межах виконавчого провадження, де він є боржником.

Суд першої інстанції

Місцевий суд відмовив у задоволенні позову про скасування арешту на нерухоме майно позивача, оскільки він обрав неналежний спосіб судового захисту. Суд указав, що вимоги позивача обґрунтовано тим, що накладення арешту на майно порушує право власника, захист якого передбачений ст. 391 ЦК України. Проте між сторонами немає спору про право власності на майно, на яке накладено арешт. Таке право позивача ніким не оспорюється, тому заява про зняття арешту має розглядатися в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України.

Апеляційний суд

Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції та залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача.

Розгляд справи у Верховному Суді

Верховний Суд у складі колегії суддів скасував попередні судові рішення та закрив провадження у справі, мотивуючи наступним.

У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється в позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Спори про право цивільне, пов’язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа. Виняток – коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
Відповідно до ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, порушено їхні права чи свободи.

У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України.

Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

Мотиви Верховного Суду

Суди не врахували того, що позивач як особа, яка є боржником у виконавчому провадженні, не може пред’являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший порядок судового захисту. Належним способом захисту є оскарження боржником дій виконавця в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України.

Якщо суд помилково прийняв позов до розгляду, під час судового розгляду він мав закрити провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Читайте також: Як повернути 1% збору, сплаченого до Пенсійного фонду, при купівлі житла вперше?

Провокація злочину: відповідальність за надання неправомірної вигоди службовій особі

04 02 2022 Бакай Олег Наразі коментарів немає

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув справу № 752/4292/16-к, в якій зазначив, у якому разі настає кримінальна відповідальність за порушення заборони щодо надання неправомірної вигоди службовій особі.

Фабула справи

Чоловік, перебуваючи о офісному приміщенні, діючи з прямим умислом, вчинив пропозицію неправомірної вигоди в розмірі 10 000 доларів США члену конкурсної комісії НАБУ для проведення відбору кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців у НАБУ, який був службовою особою відповідно до примітки 1 до ст. 364 КК України, за прийняття ним рішення з використанням свого службового становища про обрання його кандидатом на вакантну посаду.

За вироком суду чоловіка засуджено за ч. 1 ст. 369 КК України до покарання у вигляді позбавлення волі на строк 2 роки. Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду ухвалою вирок місцевого суду залишила без змін.

Позиція Верховного Суду

Розглядаючи справу, Верховний Суд зазначив, що доводи сторони захисту з приводу провокації злочину Суд вважає необґрунтованими, адже підбурювання має місце тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів, не обмежуються пасивним розслідуванням, а з метою встановлення злочину, впливають на суб`єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який інакше не був би вчинений. У матеріалах справи немає таких відомостей, і в касаційних скаргах сторони захисту конкретних обставин цьому не наведено.

ВС нагадав, що згідно з рекомендаціями Європейського суду з прав людини з метою перевірки дотримання права на справедливий судовий розгляд у випадку використання таємних агентів Суд насамперед перевіряє:

чи влаштовувались пастки (те, що зазвичай називається «матеріальним критерієм провокації»);
якщо так, то чи міг заявник у національному суді скористатися цим для свого захисту («процесуальний критерій провокації».

Щодо тлумачення поняття “пастки”

Суд визначає пастку як ситуацію, коли задіяні агенти – працівники органів правопорядку або особи, що діють на їх прохання – не обмежуються суто пасивними спостереженнями протиправної діяльності, а здійснюють на особу, за котрою стежать, певний вплив, провокуючи її скоїти правопорушення, яке би вона в іншому випадку не вчинила, з метою зафіксувати його, тобто отримати доказ і розпочати кримінальне переслідування (пункт 55 рішення у справі «Раманаускас проти Литви» від 5 лютого 2008 року, заява №74420/01).

Аби встановити, чи було розслідування «суто пасивним», Суд вивчає мотиви, що виправдовували операцію проникнення, і поведінку державних органів, які її здійснювали. Зокрема, Суд встановлює, чи були об`єктивні сумніви у тому, що заявника втягнули у злочинну діяльність або схилили скоїти кримінальне правопорушення.

Так, спростовуючи доводи сторони захисту стосовно провокації злочину правоохоронними органами, колегія суддів зауважує, що кримінальна відповідальність за порушення заборони щодо надання неправомірної вигоди службовій особі настає в тому разі, коли особа, яка надає неправомірну вигоду, усвідомлює, що дає її саме такій особі, й у зв`язку з можливостями її посади, значущістю, статусністю та вагомістю цієї посади переконана в тому, що мету, яку вона переслідує, буде досягнуто завдяки можливостям посади, яку обіймає зазначена посадова особа.

Висновки Суду

Судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано встановлено, що засуджений усвідомлював, яку посаду обіймає службова особа, і саме у зв’язку з цим пропонував йому неправомірну вигоду.

До того ж суди обох інстанцій з посиланням на відповідні протоколи огляду та аудіо-, відеоконтролю достеменно встановили відсутність провокативних дій з боку працівників НАБУ, врахувавши показання свідків, зокрема і свідка, який підтвердив у судовому засіданні, що засуджений раніше вів із ним розмову з приводу влаштування на посаду до НАБУ шляхом вирішення цього питання поза встановленим порядком.

Верховний Суд залишив вирок Вищого антикорупційного суду без змін.

Читайте також: Доходи, які враховуються при визначенні розміру аліментів: що роз’яснив Верховний Суд.

Доходи, які враховуються при визначенні розміру аліментів: позиція Верховного Суду

03 02 2022 Яренчук Катерина Наразі коментарів немає

Фабула справи

Громадянка України звернулася до суду зі скаргою на дії та бездіяльність державного виконавця відділу державної виконавчої служби , вчинені у межах виконавчого провадження з виконання виконавчого листа про стягнення аліментів.

Позиція суду першої інстанції

Міцевий суд задовільнив скаргу та визнав протиправною бездіяльність державного виконавця щодо не встановлення всіх видів джерел прибутку (доходу) боржника та належного останньому майна у межах виконавчого провадження. Визнав протиправною та скасував окремі постанови державного виконавця.

Позиція апеляційного суду

Апеляційний суд скасував ухвалу місцевого суду та ухвалив нове рішення, яким скаргу задовольнив частково. Визнав неправомірною бездіяльність державного виконавця щодо невстановлення всіх джерел доходу боржника в межах виконавчого провадження з виконання виконавчого листа; у іншій частині вимог скарги відмовив.

Розгляд справи в Верховному Суді

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року №146 затверджено Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб.

Зміст положень Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб включає до поняття «заробітку» також і виплати, які заробітною платою не є, зокрема доходи від підприємницької діяльності, кооперативів, тощо, що свідчить про більш широке тлумачення змісту поняття «заробіток», ніж виплати, які виплачуються в межах трудових правовідносин. Отже, Перелік видів доходів, які враховуються при визначені розміру аліментів, не є вичерпним.

Судом встановлено, що державний виконавець у межах виконавчого провадження вчинив певні виконавчі дії щодо з’ясування належності боржнику майна та отримання від такого майна заробітку (доходу), які б могли впливати на визначення розміру аліментів. Державним виконавцем направлено запит про отримання прибутків від діяльності юридичних осіб, де засновником або учасником є боржник; зроблено запит до державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, щодо суб’єкта; запит до Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку та запити до відповідних органів щодо встановлення доходу боржника.

ВС зауважив, що боржник перебуває на спрощеній системі оподаткування, проте встановити розмір доходу боржника за результатами господарської діяльності юридичних осіб, замовником або учасником яких він є, за відсутності відомостей у податкові звітності, є неможливим.

Висновок Верховного Суду у справі №490/9589/18-ц

Згідно з інформацією з Державного земельного кадастру про право власності на речові права на земельну ділянку за боржником зареєстровано 42 земельні ділянки для ведення ОСГ, проте відомості щодо оренди, суборенди, земельного сервітуту, суперфіцію, емфітевзису відсутні.

Верховний Суд зауважив, що незважаючи на відсутність реєстрації права власності у державному реєстрі речових прав, іншого права користування (оренди) на належні боржнику земельні ділянки, останній отримує дохід від користування цими земельними ділянками, який збільшує його майно як платника аліментів, але боржник ухиляється від надання достовірної інформації щодо цих доходів.

Маючи дані щодо засіяної площі земельних ділянок, належних боржнику, відповідними сільськогосподарськими культами та дані Держкомстату щодо обсягів виробництва цих культур в цій місцевості, ціни на таку сільськогосподарську продукцію (з вирахуванням необхідності сплати обов`язкових платежів та витрат на його вирощування), можна вирахувати загальний розмір отриманого боржником доходу у грошовому виразі.

Таким чином, Верховний Суд погодився із висновками апеляційного суду про те, що державним виконавцем здійснювалися заходи, направлені на виконання судового рішення про стягнення з боржника аліментів на утримання повнолітньої доньки, проте такі заходи саме щодо встановлення доходу боржника, який він отримує він використання належними йому на праві власності земельними ділянками, вчинялися державним виконавцем не у повній мірі.

Колегія суддів залишила касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині – без змін.

Читайте також: Перебування особи на заробітках закордоном при відсутності укладеного трудового договору є поважною причиною непроживання особи в житлі.

Підстави для звільнення від кримінальної відповідальності за незаконні дії з наркотичними засобами без мети їх збуту

27 01 2022 Тарашевський Станіслав Наразі коментарів немає

Верховний Суд розглянув касаційну скаргу у справі №357/11205/19 за обвинуваченням особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 Кримінального кодексу України та висловився щодо підстав для звільнення від кримінальної відповідальності за незаконні дії з наркотичними засобами без мети їх збуту.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 309 КК особа, яка добровільно звернулася до лікувального закладу і розпочала лікування від наркоманії, звільняється від кримінальної відповідальності за дії, передбачені частиною першою цієї статті.

Тобто приписи вказаної правової норми дають можливість судам застосовувати її за наявності таких умов:

добровільне звернення до лікувального закладу особи, яка хворіє на наркоманію;
особою розпочато лікування від наркоманії.

При цьому вказана норма права є імперативною та не дозволяє судам встановлювати додаткові, не визначені нею обставини для її застосування.

Встановлення цих обставин є достатнім для ухвалення рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 309 КК.

Щодо добровільності звернення

Колегія суддів зазначила, що добровільним є звернення особи до лікувального закладу за її особистою згодою, або згодою законного представника, що мало місце до моменту виходу суду першої інстанції до нарадчої кімнати для ухвалення рішення.

Попередній факт перебування особи на обліку осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини, не є визначальним, оскільки факт захворювання на наркоманію у такої особи може бути встановлено вперше.

Можливість застосування ч. 4 ст. 309 КК не виключається навіть у тому випадку, якщо особа добровільно звернулася до лікувального закладу і розпочала лікування від наркоманії, усвідомлюючи можливість ухвалення обвинувального вироку щодо неї.

Щодо причин звернення для лікування

Причини, які були визначальними для прийняття рішення про звернення до лікувального закладу з метою пройти лікування від наркоманії можуть бути різними. Ключовим є добровільне прийняття рішення особою, яка хворіє на наркоманію, щодо необхідності такого лікування.

Причини, які передували зверненню особи до лікувального закладу для лікування від наркоманії, не повинні перекреслювати сам факт звернення та ставити під сумнів його добровільність.

Читайте також: Конклюдентні дії особи, яка перебувала в автомобілі під час угону транспортного засобу та не завадила цьому, є співучастю.

Перебування особи на заробітках за кордоном при відсутності трудового договору є поважною причиною непроживання у житлі

20 01 2022 Яренчук Катерина Наразі коментарів немає

Така правова позиція міститься у постанові Верховного суду від 08 грудня 2021 року (справа № 569/5435/16-ц) у цивільній справі про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Конклюдентні дії особи, яка перебувала в автомобілі під час угону та не завадила йому є співучастю

17 01 2022 Тарашевський Станіслав Наразі коментарів немає

Особа, яка перебувала в автомобілі під час угону та не завадила йому є співучасником незаконного заволодіння транспортним засобом (ВС/ККС у справі № 742/2146/20 від 02.12.2021)

Поширення недостовірної інформації: Велика Палата ВС роз’яснила основні аспекти

12 01 2022 Коренга Віктор Наразі коментарів немає

Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов’язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Законодавство, що регулює відносини, пов’язані з поширенням недостовірної інформації шляхом передання її по радіо, телебаченню, не передбачає, що докази поширення такої інформації (докази транслювання чи ретранслювання телерадіоорганізацією) можуть бути отримані виключно в порядку, передбаченому ЗУ «Про телебачення і радіомовлення». На цьому наголосила Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 905/902/20.

Ділова репутація належить до особистого немайнового блага, яке охороняється цивільним законодавством, а поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов’язаних з особою чи діяльністю суб’єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб’єкта господарювання, є дискредитацією суб’єкта господарювання.

Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною є інформація, у якій стверджується про порушення особою норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Для задоволення позову про спростування недостовірної інформації, поданого на захист ділової репутації, необхідною є сукупність таких обставин:

поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;
поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;
поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності;
поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Поширенням інформації вважається опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв’язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Право на звернення з вимогою про спростування

Громадянин або юридична особа мають право вимагати від телерадіоорганізації спростування поширених у її програмі чи передачі відомостей, які не відповідають дійсності та/або принижують честь і гідність особи. Заяву з вимогою спростування має бути подано до телерадіоорганізації у письмовій формі протягом 14 днів з дня поширення таких відомостей з письмовим повідомленням про це Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Однак звернення особи до телерадіоорганізації зі скаргою в порядку статті 64 ЗУ «Про телебачення та радіомовлення» не є обов’язковою передумовою звернення до суду за захистом недоторканості ділової репутації, адже передбачає право, а не обов’язок особи на звернення до телерадіоорганізації зі скаргою. Право на судовий захист ділової репутації не залежить від того, чи скористалися громадянин чи юридична особа правом вимагати від телерадіоорганізації спростування недостовірної інформації в позасудовому порядку.

Тому сплив установленого законом 14-денного строку зберігання трансльованої передачі та незвернення заявника до телерадіоорганізації протягом цього строку з відповідною (відповідними) вимогою (вимогами) у порядку частин третьої, п’ятої статті 64 ЗУ «Про телебачення і радіомовлення» про спростування недостовірної інформації не позбавляє його можливості захистити свої права у судовому порядку з дотриманням принципу змагальності сторін.

Висновки у справі

У справі № 905/902/20 здійснюючи апеляційний перегляд справи, Східний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що позивач не дотримав вимог статті 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» та не надав суду доказів виходу в етері спірного сюжету з недостовірною інформацією. Проте суд апеляційної інстанції не врахував, що чинне законодавство, що регулює відносини, пов’язані з поширенням недостовірної інформації шляхом транслювання її по телебаченню, не передбачає, що докази поширення такої інформації можуть бути отримані виключно в порядку, передбаченому Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

Відтак суд апеляційної інстанції не надав оцінки наявним матеріалам справи на предмет того, чи містяться в них дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги позивача, не врахував, що по суті передбачені статтями 48 та 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» порядок та термін на звернення зі скаргою щодо змісту програми не можуть бути обмеженням особи у праві на судовий захист, гарантований як статтею 6 Конвенції, так і нормами національного законодавства.

Відтак, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постанови Східного апеляційного господарського суду від 20 травня 2021 року та направлення справи до цього суду для нового апеляційного розгляду.

Читайте також:

Систематичне домашнє насильство є підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житлом

Чи підлягає відшкодуванню час, який адвокат витрачає на дорогу до суду: що роз’яснив Верховний Суд

28 12 2021 Яренчук Катерина Наразі коментарів немає

Час, який адвокат витрачає на дорогу для участі у судовому засіданні, є складовою правничої допомоги і підлягає компенсації нарівні з іншими витратами, – Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 641/7612/16-ц.

Ключові тези

Беручи на себе обов’язок щодо здійснення представництва інтересів клієнта в суді, адвокат бере на себе відповідальність не лише за якусь одну дію, наприклад написання процесуального документа чи виступ у суді. Адвокат зобов’язуться вчинити комплекс дій, метою яких є забезпечення реалізації та захисту прав і обов’язків клієнта.

Отже, участь у судовому засіданні являє собою не формальну присутність на ньому, а підготовку адвоката до цього засідання, витрачений час на дорогу до судового засідання та у зворотному напрямку, його очікування та безпосередня участь у судовому засіданні.

Такі етапи представництва інтересів у суді, як прибуття на судове засідання та очікування цього засідання є невідворотними та не залежать від волі чи бажання адвоката. При цьому паралельно вчиняти якісь інші дії на шляху до суду чи під залом судового засідання адвокат не може та витрачає на це свій робочий час.

З огляду на що колегія суддів вважає, що такі стадії, як прибуття до суду чи іншої установ та очікування є складовими правничої допомоги. Відтак, у комплексі з іншими видами правничої допомоги ці стадії сприяють забезпеченню захисту прав та інтересів клієнта.

Відтак, час, який адвокат витрачає на дорогу для участі у судовому засіданні, є складовою правничої допомоги і підлягає компенсації нарівні з іншими витратами.

Такі висновки узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19.

Якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Раніше Касаційний цивільний суд роз’яснив, що систематичне домашнє насильство є підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житлом.