Така правова позиція міститься у постанові Верховного суду від 08 грудня 2021 року (справа № 569/5435/16-ц) у цивільній справі про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.
Обставини справи
Позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою. Обґрунтовував позивач вимоги тим, що відповідачі – матір і брат позивача у квартирі не проживають, участі в її утриманні не приймають, не оплачують комунальні послуги, їх особистих речей в квартирі немає. У зв`язку з тривалою відсутністю відповідачів за місцем своєї реєстрації, він змушений сплачувати підвищений розмір комунальних послуг, а тому виникла необхідність звернутися з позовом.
Рішення суду першої інстанції
Місцевий суд позов задовольнив частково. Визнав одного з відповідачів таким, що втратив право користування житловим приміщенням. У іншій частині позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги пред`явлені до матері позивача є недоведеними, оскільки з наданих доказів відомо, що остання в певний період тимчасово виїздила з постійного місця проживання до Російської Федерації у зв`язку із працевлаштуванням.
Такі обставини свідчать про поважність причин її відсутності понад шість місяців за місцем реєстрації. Відповідно, матір позивача не втратила інтересу до спірного житла, а тому відсутні підстави для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позиція апеляційного суду
Апеляційний суд розглядав справу неодноразово.
Волинський апеляційний суд останньою постановою рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову скасував та ухвалив в цій частині нове рішення, яким визнав матір позивача такою, що втратила право користування квартирою.
Апеляційний суд виходив з того, що вона втратила право користування цим житловим приміщенням, оскільки понад шість місяців не проживає у квартирі, не користується нею. При цьому, вказуючи на поважність причин відсутності за місцем реєстрації у зв`язку з роботою в Російській Федерації, відповідачка не подала належних та допустимих про це доказів (трудового договору, контракту, виклику на роботу, наказу про прийняття на роботу.) Відсутність таких доказів позбавляє суд можливості оцінити характер та тривалість роботи, які виконувала відповідачка за межами України, що могло б свідчити про поважність її непроживання.
